До річниці розстрілів на Інститутській. Чим ми віддячили Небесній Сотні? | Валентин Манько

До річниці розстрілів на Інститутській. Чим ми віддячили Небесній Сотні?

Минає три роки, як відбулися страшні події, що назавжди змінили наше життя – в центрі столиці європейської держави були масово розстріляні люди, що протестували проти влади. Я б хотів сказати – розстріляні співробітниками правоохоронних  органів, агентами спецслужб іноземних держав, найманцями чи ще кимось, але не можу! Відповіді, хто стріляв, ми досі не маємо!

Я б хотів сказати, що вбивці вже були покарані або – будуть скоро покарані, але не можу! Як карати, якщо ми не знаємо кого? Час минає, і сподівань на те, що відповіді ми почуємо – все менше!

З іншого боку, ці люди, герої Небесної Сотні, померли не просто так. Вони всі йшли під кулі заради спільної мети – вільної, могутньої, суверенної України! Можливо, бачення цієї країни в кожного з них відрізнялося, проте можу гарантувати, що вони точно б не хотіли, щоб в державі було так як є зараз! Революція начебто перемогла, але ми, окрім війни і втрати частини територій, маємо досі неподолану корупцію, не проведену люстрацію та повзучу контрреволюцію. І все це на фоні стрімкого погіршення в економіці та соціальній сфері!

За це гинули наші герої?

Я знаю, що це таке – йти під кулі. Я знаю свою мотивацію і мотивацію побратимів, коли ми на самому початку добровольцями пішли захищати країну. На фронті теж гинули найкращі сини, і за них ми теж маємо право спитати – а чи за такий тил вони поклали життя на фронті? Хіба припустимо торгувати з окупантами та сепаратистами? Хіба припустимо війну ще й досі називати незрозумілим словом АТО?

Я ставлю багато питань, і кожне з них написано кров’ю, моїх, наших з вами побратимів. Майданівців і фронтовиків. Проте я закликаю всіх, в кого такі ж самі думки, на початку згадати – задля кого ми проливали кров? Яка мета була і як її треба втілювати?

Ми – активна, як кажуть – пасіонарна, але меншість в цій країні. Вибори, навіть попри всі маніпуляції і махінації, засвідчили – цим шляхом ми сьогодні до влади не прийдемо. Я брав участь як кандидат у двох виборчих кампаніях до Верховної Ради України в 2014 і 2016 роках в різних регіонах нашої країни і знаю про що кажу. Сьогодні ми можемо або взяти владу в країні силою – або зробити так, щоб на наші позиції свідомо пристала більшість громадян України.

Силовий сценарій – це кров, багато крові. І стріляти доведеться не тільки у ворогів, але й у тих, хто просто задурений. Я вже побачив багато крові на фронті – і готовий піти цим шляхом лише якщо не буде іншого вибору. Впевнений, що більшість справжніх фронтовиків поділяють мою думку.

Тому наш шлях сьогодні – це просвіта. Об’єднання всіх здорових сил замість дріб’язкового чублення. Наполеглива «допомога» владі робити правильно там, де вона вагається (як при блокаді). Допомога фронту. Об’єднання тилу.

Я разом з побратимами створив Єдиний союз патріотів України. В саму назву ми заклали такі важливі речі як єдність та об’єднання (союз). В нас немає великих грошей – як і на фронті, я вкладаю майже все, що заробляю як фермер у те, щоб боронити нашу країну, вже в тилу. Роблю це ( і пишу про це) не для піару, а для того, щоб мої діти жили в іншій державі.

І щоб не було соромно перед загиблими побратимами. Перед тими, що загинули на фронті. І перед тими, що загинули на Інститутській!

Яндекс.Метрика